Котовск-Live
Каталог статей
Категории раздела

Форма входа

Разделы сайта

Приветствую Вас, Гость · RSS 29.03.2024, 11:57

Главная » Статьи » Козачество

Запорізька Січ, її політичний устрій та право (кінець XV ст. — середина XVII ст.)
Запорізька Січ, її політичний устрій та право
(кінець XV ст. — середина XVII ст.)

1. Політичний устрій
2. Органи управління
3. Кримінальне та цивільне право

До наших днів не збереглися достовірні свідчення про місце закладення першої козацької Січі. Проте історична пам’ять народу пов’язує будівництво першої фортифікаційної споруди на острові Хортиця з іменем Дмитра Вишневецького (1556 р.)— волинського магната, що зібрав для боротьби з татарами кі­лька сотень своїх земляків. Саме Дмитра Вишневецького історична традиція називає засновником Запорізької Січі.
У подальшому військовий центр Січі — кіш — переходив з місця на місце, змінюючи своє розташування впродовж майже 250 років вісім разів. Коли у 1775 році Запорізька Січ була ліквідована Катериною II, частина козаків перенесла Січ у гирло Дунаю, де вона існувала впродовж 1775-1828 років під назвою Задунайська Січ.

1. Політичний устрій

Землі Запорізької Січі займали майже всю територію нинішньої Кіровоградщини, всю Дніпропетровщину, на Миколаївщині лівий берег Бугу, частину Херсонської, Запорізької, Донецької і Харківської областей. За свідченнями сучасників Вольності (володіння) запорізьких козаків становили близько 87 тис. квадратних кілометрів. Отже, запорожці контролювали простір, що дорівнює територіям нинішньої Болгарії, Португалії та Угорщини. Населення Запоріжжя в останній рік його існування за офіційними підрахунками становило близько 120 тис. чол., з них козаків-січовиків -15 тис.
Територіально Вольності запорізьких козаків спочатку поділялися на 8, а до середини XVIII ст. на 10 паланок, із яких 3 знаходилися на правому березі Дніпра, а 7- на лівому. Паланка — це певна територіальна одиниця, що розташовувалася поза межами козацького коша. Кожна з них мала свій адміністративний центр — містечко, селище чи село, в якому розміщувався орган управління — паланкова адміністрація. їй підпорядковувалися лише хутори посполитих (селян) та одружених козаків.
Заможні козаки освоювали територію паланки і закладали зимівники та слободи — своєрідні спостережні пункти, які слугували першим рубежем оборони від турецьких набігів з півдня. Саме козацькі зимівники повідомляли Запорізьку Січ про небезпеку наближення ворожих загонів, попереджали про необхідність підготовки до організації відсічі нападника.
Зимівники та слободи лише формально підпорядковувалися адміністрації Запорізької Січі. Фактично ж вони мали значну автономію, а їх залежність визначалася припискою господаря до одного із козацьких куренів.

Запорізька Січ мала більшість ознак державності: територію, населення та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати державою не можна. Як інші держави, вона не мала свого громадянства. Спочатку козаки були підданими Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою, московського царя. Не було такої повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі кам’яних будівель. Навіть у часи найвищого розвитку населення Запоріжжя не перевищувало 100 тис. осіб. Проте фактично від часу заснування до повної ліквідації Запорізька Січ зберігала свій автономний статус.

Політичний устрій Запорізької Січі базувався на принципах козацької демократії. Йдеться про народовладдя в межах одного суспільного стану — козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли обирати і бути обраними, мали право займати військові, адміністративні, судові посади. Хоча в Запорізькій Січі і перебували особи, що не належали до козацького стану, проте вони не були ані рабами, ані кріпаками. Майнова нерівність існувала, проте вона мала лише економічний, а не юридичний характер. Багатші не мали права привілею над біднішими. Різниці між дуками (козацька аристократія) і голотою (плебсом) у правовому відношенні не існувало. Товариство обходилося без привілеїв, усі були рівними. Частина голоти мешкала в самій Січі, в курені, перебувала на утриманні коша, працюючи в паланках та зимівниках. Взаємини регулювалися не нормами писаного права, а звичаєвим правом військового товариства. Козацька правосвідомість забезпечувалася повагою до традицій та заборон, які мали силу закону.

Як зазначалося вище, за правовим статутом усі козаки були рівними між собою. Однак за соціальним становищем між ними існувало істотне розшарування. Диференціацію в козацькому середовищі вміло використала польська влада. Найбільш заможна козацька верхівка у другій половині XVI ст. стала основною опорою для формування військових охоронних підрозділів — реєстрового козацтва.

5 червня 1572 року король Сигіздмунд ІІ Август своєю грамотою доручив коронному гетьману Язловецькому організувати із числа козаків загін, який би контролював діяльність козацтва на Запоріжжі.

Перший загін складався із 300 низових козаків, які отримували по 2,5 злотих на квартал на сукно та жупан. Відтак всі козаки були внесені до списку (реєстру). З цього часу вони стали перебувати на державній службі. Військо Запорізьке реєстрове розташовувалося на північ від Січі, охоплюючи територію від Чигирина до Трахтемирова. Йому надавалися військові клейноди, зокрема прапор (корогва), бунчук, печатка тощо. Реєстрові зобов’язані були тримати на Січі власний гарнізон, кількісний склад і матеріальне забезпечення якого не було чітко визначене.

Реєстрові козаки мали низку привілеїв. Вступаючи до складу реєстрового козацтва, вони виходили із-під юрисдикції поміщиків, звільнялися від влади воєвод і старост, якщо проживали на королівських землях. Вони звільнялися від податків, мали право купувати землю, займатися торгівлею, отримувати за службу платню та зброю. Реєстрові козаки мали право судитися своїми козацькими судами. У той же час адміністрація Речі Посполитої у будь-який момент могла розігнати реєстрове козацтво, а ті, хто викреслювався із списків, мав повернутися до своїх господарів.

2. Органи управління

За формою правління Запорізьку Січ відносять до типу демократичної республіки. Саме так визначив державний устрій Січі посол Венеціанської республіки Альберто Віміні, який у 1650 році перебував в Україні. Органом прямої демократії виступала козацька рада. Вона не була представницьким органом як у Західній Європі. В ухваленні законів і управлінні справами безпосередню участь брали лише представники одного суспільного стану— козаків. Раді належала уся повнота законодавчої та адміністративної влади. Вона ухвалювала закони, приймала рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, контролювала діяльність урядовців. Раду могли скликати гетьман, митрополит, а у військовий час просте козацтво і навіть сторонні особи.

Виконавча влада на Запоріжжі належала кошу, тобто обраним на козацькій раді посадовцям. Усього була 21 посада, на яких перебувало по декілька урядовців одного звання. Наприклад, курінних отаманів було 38 (за кількістю куренів), гармашів (артилеристи) — 8, канцеляристів – 20, полкових писарів – 9 тощо. Загалом, у владних структурах Запорізької Січі налічувалося 120 осіб командно-адміністративного персоналу. Найвище становище в апараті управління займали військові начальники, а серед них виділявся кошовий отаман. За сучасною термінологією він був главою Запорізької республіки, головнокомандувачем збройних сил і військовим комендантом Січі. Кошові отамани, як і решта управлінців, щорічно вибиралися на козацькій раді, знімалися з посад або продовжували на наступний термін їх обіймати.

До складу військових начальників також входили:

Військовий суддя — друга посадова особа на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками, призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошового отамана. Військовий писар керував канцелярією, проводив листування від імені усього запорізького війська.

Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку на Січі, стежив за поповненням продовольчих запасів війська, організовував виконання судових рішень, провадив дізнання за скоєними злочинами як на Січі, так і на територіях паланок.

Окрім перелічених посадовців статус військової старшини мали й курінні отамани — обрані керівники військових підрозділів, що називалися куренями.

Середню ланку виконавчої адміністрації становили військові чиновники, які допомагали військовій старшині управляти козацьким військом. Серед них виділявся довбуш. Він збирав козаків на раду, мав бути присутнім під час виконання судових вироків, організовував стягнення податків та торговельного мита. Військовий пушкар відав козацькою артилерією, був комендантом військової в’язниці. Військовий тлумач виконував обов’язки перекладача. Кантаржей наглядав за дотриманням еталону мір та вагів на всій території Запоріжжя.

Остання ланка козацької адміністрації складалася із похідної та паланкової старшини. Похідний полковник командував військовим підрозділом, що називалося полком. Крім нього, до складу полкової старшини входили полкові осавул та писар.

Як зазначалося, влада паланкової старшини поширювалася на сімейних козаків і представників інших суспільних верств, що мешкали поза межами Січі, у слободах та зимівниках. Паланковий кіш очолював полковник, йому допомагали інші управлінці. До повноважень паланкового полковника належали судові функції аж до засудження на смертну кару.

Судоустрій та судовий процес. Кількість судових інстанцій у Запорізькій Січі не була чітко визначена і законодавчо унормованою. Чинними на Запоріжжі дослідники вважають наступні судові установи, серед яких судом першої інстанції вважався:

- паланковий суд або суд паланкового полковника. Компетенція суду поширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник, він же голова суду. Розглядалися справи про злочини, за які передбачалися незначні покарання. На плечі паланкового суду лягала основна маса цивільних справ. Діяли колегіально у складі паланкового полковника, осавула, писаря. Члени суду обиралися терміном на три роки;

- курінний суд або суд курінного отамана — суд другої інстанції, розглядав
апеляційні справи з паланкового суду. Його очолював курінний отаман, компетенція якого поширювалася лише на козаків одного куреня. У разі належності позивача і відповідача до різних куренів справу розглядав суд отаманів обох куренів;

- суд військового (генерального) судді колегіально чи одноосібно розглядав важливі кримінальні справи у першій інстанції. Вирок міг бути оскаржений у найвищій судовій установі — у кошового отамана;

- суд кошового отамана — здійснював юрисдикцію на всій території Запоріжжя. Вироки суду оскарженню не підлягали. Кошовий здійснював помилування та переглядав вирок у бік зменшення санкцій;

- суд козацької ради — своєрідний верховний суд Запорізької Січі. Як правило, збирався кошовим чи наказним отаманом для вирішення резонансних справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданням шапок усього козацького загалу, у тому числі й паланкових козаків.

3. Кримінальне та цивільне право

Судова система на Запоріжжі не розрізняла кримінального процесу від цивільного. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувала цивільні.

У справах кримінальних самі судді проводили попереднє слідство. Для збору доказів на місце вчинення злочину суд часто направляв осавулів, які складали протоколи і передавали їх на розгляд судової установи.

Підозрюваних у вчиненні злочину арештовували, а місцем попереднього ув’язнення були пушкарні або спеціально вириті ями. До винесення вироку обвинувачуваних могли передати на поруки рідних чи знайомих осіб. Під час допитів нерідко застосовувалися тортури.

Як у незначних кримінальних, так і в цивільних справах суд намагався дійти до примирення обох сторін. Коли мета досягалася, провадження припинялося. В противному разі справа передавалася до вищої судової інстанції. Якщо сторони не вдавалося помирити, то військовий суддя або кошовий отаман “заохочував” обидві сторони дубовими кийками. Шукачі справедливості, за традиційним запорізьким звичаєм, мали приносити до суду куплені на базарі калачі.

Звичаєве право Запорізької Січі мало в своєму арсеналі інститут помилування чи зменшення покарання. Відомий випадок заміни смертної кари на побиття киями, пов’язаного з необхідністю засудженого паланкового козака матеріально утримувати свою дружину й дітей. Помилування здійснювалося, як правило, козацькою радою. Січ знала приклади, коли засуджений на побиття киями, простоявши кілька діб прикутим до ганебного стовпа, звільнявся від екзекуцій, не отримавши жодного удару. На нього не піднімалася рука побратимів.

Судова система на Запоріжжі базувалася на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності, що служили запорукою дотримання у суді особистих прав козаків.

Види злочинів та система покарань. Палітра злочинів і покарань на Запорізькій Січі була надзвичайно широка та різноманітна. Серед тих, які виділяло звичаєве кримінальне право, провідне місце займали:

- злочини проти життя. Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення якого, “тільки в цьому докажеться”, обвинуваченого закопували в землю разом із своєю жертвою. За стародавнім козацьким повір’ям вважалося, що під землею жертва вічно буде душити свого кривдника, адже вбивцю зв’язували і клали під труну;

- злочини проти здоров’я. Нанесення тілесних пошкоджень у п’яному вигляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням однієї ноги. За більшу провину переламували руку і ногу, що фактично означало відлучення від козацького ремесла;

- військові злочини. Серед них виділялися дезертирство, програш бою, ухилення від зайняття посади, на яку козака обрало товариство, пияцтво під час походу. За здійснення протиправних діянь цієї категорії на злочинця очікувала смертна кара. П’яного під час морського походу викидали за борт, а під час сухопутного маршу — прив’язували до коня і ганяли по степу, доки винуватий не помирав. Для профілактики пияцтва на Запоріжжі існував так званий Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще;

- майнові злочини. До них належали крадіжка, розбій, неповернення боргу. У залежності від об’єкта посягання розрізнялися крадіжка особистого майна і майна всього запорізького товариства. В останньому випадку обвинуваченого очікувала смертна кара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього.

Кара на смерть у Запорізькій Січі була достатньо різноманітною. Серед простих розрізняли відрубування голови, рідше розстріл, повішення. Останній вид покарання, як правило, застосовувався до рецидивістів. Мали місце повішення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик продовжував перебувати до того часу, поки кістки не опадали на землю.

Інколи на Запоріжжі застосовувалася така люта страта, як посадження на палю. Паля — це високий дерев’яний стовп із металічним наконечником. Для того, щоб стратити злочинця, його піднімали кілька осіб і насаджували на штир. Під вагою свого тіла засуджений повільно конав. Зняти небіжчика ніхто не мав права під загрозою смерті.

За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише у тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти були поодинокі і мали місце лише в середовищі паланкових козаків.

Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування злодіїв до ганебного стовпа і забивання буковими киями осіб, що здійснили конокрадство, пограбування купців, порушували військову дисципліну. Винного прив’язували до стовпа і тримали в такому положенні, доки він не помирав. Муки засудженого збільшувалися, бо кожен, хто проходив мимо, міг бити прикутого киями. Процедура, як правило, закінчувалася смертю від фізичних страждань або забиванням людини. Майно загиблого передавалося усьому товариству. Однак, траплялося й таке, що деякі засуджені не лише залишалися живими, але й отримували від товаришів гроші за мужність.

Застосовувалися також покарання, що спрямовувалися на обмеження козацьких вольностей. Так, за вчинення дрібних правопорушень передбачалося обмеження певних прав, зокрема накладалася заборона на зайняття виборних козацьких посад.

При всьому розмаїтті каральних санкцій звичай не передбачав судових виконавців, а в разі страт— катів. Оскільки лицарству не личило бруднити руки кров’ю беззбройної жертви, був знайдений оригінальний спосіб приведення вироку до виконання. Страта доручалася іншому засудженому на смерть. Якщо ж такого на момент страти не було, то суд відкладав виконання вироку до того часу, поки до в’язниці не потрапляв новий звинувачений. Привертає увагу така особливість запорізького судочинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні провини, а на смерть — за злочини проти особистості.

Покарання на Запорізькій Січі мало на меті підтримання військової дисциплини в козацькому середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав стати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб товариство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кримінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, “у кого вже моталася біля шиї мотузка”.

Таким чином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення вироку, у тому числі й вибір покарання, у Запорізькій Січі базувалася винятково на засадах звичаєвого права.

Категория: Козачество | Добавил: Terminator (14.03.2011)
Просмотров: 20453 | Комментарии: 7
Всего комментариев: 2
2 lnYYkOAIi  
0
also he told me that recent research suggests that 4 infusions of Zometa can decrease the chance of reccurance by a big percentage <a href=https://cialiss.cfd>cialis pills</a>

1 Пилип  
0
Чи існувала Українська держава у 14-17 століттях? Де був центр тогочасної України і хто його очолював? Хто створив Запорізьку Січ і для чого? Чому вищі православні Отці минулого звались Рахманами?
Читайте матеріали у блозі Святояра на UA Modna - https://sviatoiar.uamodna.com

Имя *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024
Бесплатный хостинг uCoz