Однією з найбільш вагомих причин поразки українців у боротьбі за власну державність у 1917 – 1920 рр. можна вважати відсутність міцної армії та кваліфікованих командирських кадрів. Керівництво ОУН усвідомлювало важливість як політичних, так і збройних сил. Практично всі члени організації отримали початкову військову підготовку. Активно створювалися законспіровані підофіцерські й офіцерські курси і школи для підготовки командирських кадрів. Однією з головних цілей було формування хоч невеликої, але гарно підготовленої бойової одиниці. Якщо теоретичні пізнання могли набутися в підпіллі, то оволодіти сучасною зброєю, вивчити стратегію і тактику можна було лише в регулярній армії.

Співробітництво УВО і ОУН з абвером почалося ще в часи Веймарської республіки. Українські націоналісти вбачали в Німеччині союзника, тому що вона теж негативно ставилася до Версальського повоєнного устрою. Прихід Гітлера до влади навіть загострив антиверсальську спрямованість німецької зовнішньої політики. До речі, Сталіна також не задовольняв Версальський повоєнний устрій. Напад на Польщу, Фінська війна, загарбання Прибалтики й Бесарабії — це перегляд Версальського миру Радянським Союзом.

Українських націоналістів надихало виникнення за допомогою Німеччини в 1938 р. двох слов’янських держав: Словаччини і Хорватії. В результаті тривалого контакту з абвером, 15 серпня 1939 року був утворений пропагандистський загін під кодовою назвою «Бергбауернхільфе» (Допомога гуцулам) під командуванням полковника Романа Сушка. Загін призначався для організації антипольського повстання в Західній Україні перед німецьким вторгненням у Польщу. Однак через тиждень ситуація докорінно змінилася. Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа німців більше не турбувала Західна Україна.

Багато істориків зазвичай подають погляди Гітлера виключно в контексті «Майн кампф». Але після написання «Майн кампф» і до розробки плану «Барбароса» погляди Гітлера на «східну політику» змінилися. 22 липня 1940 р. на нараді в Генштабі наземних військ, де обговорювалося питання про майбутню війну проти СРСР, Гітлер поставив перед своїми генералами політичні цілі: Українська держава, Федерація Балтійських держав, Білорусія…

Організації Українських націоналістів була відома концепція уповноваженого в справах Східної Європи Альфреда Розенберга. Основою цієї концепції була пропозиція створення на території СРСР окремих держав. 2 квітня 1941 р. Розенберг пропонував розділити СРСР на сім регіонів: Великоросію, Білорусію, «Балтенланд», Україну, Донську область, Кавказ, Туркестан. Смоленськ відходив Білорусії, Курськ і Вороніж відходили до України. Після зауважень Гітлера 20 червня 1941 р. Розенберг виробив новий план майбутнього поділу СРСР. За новим планом, з яким Гітлер у цілому погодився, залишилися такі державні утворення: Московія, «Остланд», Україна, Кавказ і Туркестан. За планом Розенберга, кордон України мав проходити річкою Сян на заході, а річкою Волга на сході. Політичні погляди Розенберга вважалися за офіційну політику Німеччини. Але, врешті, виявилося, що плани Розенберга служили Гітлерові тільки за ширму, за якою він приховував свої наміри. Канаріс, якому підпорядковувався абвер, теж мав прихильне ставлення до ідеї незалежних держав на місці Російської імперії.

Вожді ОУН сподівалися, що Німеччина надасть їм допомогу в створенні української армії. Але у німців були інші плани. Вони погодилися лише на вишкіл кількох сотень українських старшин. У лютому 1941 р. на зустрічі командуючого сухопутними військами генерала фон Браухіча, начальника абверу адмірала Канаріса Й керівника ОУН Степана Бандери була досягнута домовленість про вишкіл 800 кандидатів на старшин. Націоналісти сподівалися, що ці старшини стануть ядром при формуванні української армії. Встановити, що думали німці, не так легко, тому що письмової угоди укладено не було. З наступного розвитку подій стає очевидним, що йшлося про звичайний підрозділ у складі абверу.

Німці розуміли, що пропагандистську діяльність на окупованій території найкраще проводити тільки українцями. Саме для агітації й пропаганди потрібні були українські частини, бо наївно припускати, що невелике формування в 700 чоловік здатне зіграти значну роль в багатомільйонній армії Вермахту.

У ході комплектування військовий відділ був поділений на дві частини. В українських документах новоутворені батальйони фігурували під абревіатурою ДУН (Дружина Українських Націоналістів), а в документах абверу – під назвами: спеціальний відділ "Нахтігаль” і організація «Роланд». Сформульовані для них завдання були такими ж, як для інших подібних спецпідрозділів абверу: встановлення безпеки пересування німецьких частин по Україні, роззброєння розгромлених Вермахтом частин Червоної армії, охорона ешелонів, мостів, підприємств…

Оунівці ставили свої завдання. Батальйони повинні були вивідати плани німецького походу на Україну, допомогти членам похідних груп у їхній праці, не переходити з німецькою армією поза межі українських земель, а у випадку негативного ставлення до соборності українських земель і державної незалежності покинути німецьке військо.

На початку квітня 1941 р. в таборах на півдні Польщі були зібрані перші групи українських добровольців з числа військовополонених колишньої польської армії, які стали основою батальйону «Нахтігаль». Майбутніх солдатів спочатку направляли до Кракова, де вони проходили спеціальну перевірку комісії ОУН, лікарський огляд, а також підготовчі курси в учбових таборах Криниці та Барвінці на Лемківщині. Після цієї процедури подальша підготовка проводилася в Нойгаммері (Сілезія) на головній учбовій базі батальйону, де саме й був створений батальйон (курінь) «Нахтігаль» в кількості 330 чоловік, що поділявся на 3 сотні. Через місяць повинен був відбутися додатковий набір, але Шухевич написав записку керівництву ОУН, в якій зазначав, що отримати підготовку бажаного рівня неможливо, тому більше жодної людини в легіон не направляти.

Командиром батальйону був призначений німецький обер-лейтенант Альбрехт Герцнер, офіцером зв'язку обер-лейтенант Теодор Оберлендер (професор Кенігсберзького університету, спеціаліст з проблем СРСР), українським командиром був сотник Роман Шухевич. На чолі рот та взводів стояли українські командири, при яких знаходилися німецькі офіцери зв'язку та інструктори. У батальйоні був і власний капелан греко-католицького віросповідання.

Спорядження батальйону відповідало озброєнню легкої піхотної частини, здатної виконувати функції охоронного підрозділу та вести оборонні, а не наступальні бої. Ніяких диверсій батальйон проводити був не здатний, бо в програмі підготовки навіть не було виділено жодної години для ознайомлення з вибухівкою. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» мали бути використані більше в цілях пропаганди, ніж воєнних. До батальйону «Нахтігаль» були приставлені німецькі старшини, які під час вишколу в Нойгаммері були інструкторами, а опісля виконували дорадчу роль.

Історія батальйону «Нахтігаль» типова для німецької піхотної частини, що входила до групи армій «Центр» під час літньої кампанії 1941 року. Після прийнятої 18 червня присяги на вірність Україні, а не на вірність Німеччини чи фюрерові, батальйон завантажився на поїзд і переїхав до прикордонного Ряшева, звідки маршем перейшов в околиці Радимна. З 22-го на 23-тє червня, по півночі, без бою «Нахтігаль» перетнув радянський кордон через річку Сян в околиці Перемишля, після чого маршем відправився на Львів. Діяв «Нахтігаль» як складова одиниця німецької армії разом з 1-м батальйоном 800-го полку будівельного учбового полку особливого призначення «Бранденбург» 1-ої гірськострілецької дивізії. "Бранденбург" був спеціальною частиною і підпорядкований 2-му управлінню абвера. Крім батальйону «Нахтігаль», слідом за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені загони ОУНівців по 7 - 12 осіб (усього близько 2000) які, перехоплюючи ініціативу в німецької окупаційної влади, формували українські органи місцевого самоврядування.

Після отримання розвідданих про масові розстріли у Львові, командир "Бранденбурга" опівночі з 29-го на 30-е червня віддав наказ захопити місто.

Перед відступом Червоної армії, працівники НКВС провели масові вбивства в’язнів у тюрмах Бережан, Жовкви, Луцька та інших містах Галичини і Волині. У червні 1941 р. Львівське управління НКВС закатувало 5 450 львів'ян, у тому числі, Юрія Шухевича, рідного брата Романа Шухевича, всі в'язниці Львова були завалені трупами жертв НКВС. Ці жертви більшовицького терору бачили шведські та швейцарські журналісти, яких німці пустили до Львова в перші дні липня 1941 р. А перед відходом НКВС провело додаткові арешти цивільного населення Львова і гнало їх пішки на схід, а по дорозі людей в більшості знищували. Відступаючи на схід, НКВС залишала на своєму шляху по-звірячому замордованих тисячі невинних людей, переважно українців.

Перед входом до Львова особовий склад «Нахтігалю» почепив на мундири синьо-жовті стрічки. Рано-вранці 30 червня батальйон «Нахтігаль» увійшов до покинутого Червоною армією Львова і до полудня зайняв усі стратегічні об’єкти, у тому числі радіостанцію.

За підтримки батальйону "Нахтігаль", 30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу, в присутності декількох німецьких генералів, бандерівці проголосили "Акт відродження Української держави". Був також утворений український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецьком. Стецько повідомив про це по львівському радіо, що знаходилося під контролем батальйону «Нахтігаль». Ще одне повідомлення по радіо було зроблене вранці 1 липня. Негайно після цього військовослужбовці "Нахтігаля” отримали тижневу відпустку і змушені були передати всі стратегічні об’єкти міста під охорону прибулої німецької поліції. Проголошення Акту настрашило німців. Ходили навіть чутки, що батальйон збираються роззброїти, бо німці побоюються, щоб „нахтігальці” не повторили таке проголошення в Києві.

1 липня, на наступний день після проголошення «Акту», в місті з'явилися оголошення і листівки від імені українського уряду. Функціонери ОУН(б) роз'їхалися по населених пунктах шукати підтримки і схвалення народу. Послання митрополита Андрія Шептицького від 1 липня 1941 р. спочатку було опубліковане в «Українських щоденних вістях», а потім передруковане в усіх окупаційних газетах: «З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного почалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну Подію…»

1 липня 1941 р. приїхала з Кракова до Львова зондеркоманда СС, з метою анулювати акт відновлення української держави і провести арешти. Зондеркоманда СС, поза індивідуальними актами терору, ліквідувала 36 польських професорів і науковців, як це робило гестапо й раніше по всіх великих містах Польщі. Так, 6 вересня 1939 р. Гестапо арештувало в Кракові 183-х професорів, аспірантів і доцентів університету й відправили їх до концтаборів, де більшість загинуло. Подібні завдання попередньо мало НКВС, й працювала ця німецька частина так само законспіровано, як НКВС. Батальйон «Нахтігаль», який підлягав Вермахтові, не міг мати нічого спільного з виконанням цих планів. За перші місяці окупації Львова німці арештували і вбили більше 70 найзначніших науковців.

У Москві добре знають, хто замордував у Львові в'язнів  і хто знищив польських професорів. Знають також, що батальйон «Нахтігаль», поза виконанням своїх обов'язків, не заплямував себе будь-якими ганебними вчинками. А закиди Москви щодо причетності «Нахтігалю» до вбивств у Львові є не що інше як пропагандистські трюки.

Практично всі відомі на сьогоднішній день свідчення очевидців (у тому числі євреїв і поляків) одностайні: люди, причетні до вбивств польських професорів, розмовляли німецькою мовою, були гестапівцями, мали відмітні знаки частин СС. До речі, у разі причетності українців до арештів або розстрілів польської інтелігенції, пізнати їх не склало б труднощів, оскільки на мундирах піхоти Вермахту, які носив особовий склад «Нахтігаля», були синьо-жовті стрічки. Після того, як зайняті «Нахтігалем» об'єкти були передані під контроль німецької влади, солдатам і офіцерам батальйону надали можливість відпочити і зустрітися з родичами, так що «нахтігалівці» просто знаходилися поза розташуванням частини і, відповідно, не могли вчинити будь-які організовані дії.

Ставлення німців до подій у Львові було ворожим. Після 30 червня німці вирішили української армії не створювати. За висловленням Коха «українського уряду нема. Також не може бути й українського легіону, бо нема української держави. І тому легіон був би не чим іншим, як самовільним партизанським загоном».

5 липня 1941р. відбулася нарада в головній квартирі Гітлера. Кейтель, Ріббентроп, Гіммлер, Канаріс виявили прихильність до українського уряду й української державності. Канаріс навіть висловив пересторогу: "українські націоналісти — це фанатичні борці й ідеєю української державності не можна легковажити". Але Гітлер вирішив по-своєму й, звертаючись до Гіммлера, сказав: «Parteigenosse Himmler, machen Sie Ordnung mit dieser Bande!» («Партайгеноссе Гіммлер, наведіть порядок з цією бандою!»).

Того ж 5 липня 1941 р. був заарештований у Кракові Степан Бандера. Гітлерівці вимагали від нього негайно припинити самоініціативу «націоналістичного ентузіазму» й відмовитися від вчиненої акції. 9 липня о 4-й годині дня прем'єра Ярослава Стецька заарештувало гестапо. Йому відверто сказали, що все це діється за дорученням імперського уряду.

Нові переговори 23 липня 1941 р. закінчилися без позитивних результатів для української сторони, бо Гітлер був проти створення української держави. Взаємодія німецького командування з українцями закінчилася. У Берліні Степану Бандері пояснили, що німці в Україну прийшли не як визволителі, а як завойовники, і зажадали публічного скасування Акту відродження. Не домігшись згоди, Бандеру кинули до в'язниці. Німці також арештували Крайовий уряд і 300 членів ОУН. 15 керівників ОУН(б) були розстріляні німцями, а інші потрапили до концтабору «Заксенхаузен». З цього часу вся ОУН(б) перейшла в підпілля.

7 липня батальйон «Нахтігаль» був перекинутий в залишений Червоною Армією Тернопіль, після чого продовжив похід на схід. З боями нахтігалівці зайняли Браїлів і Вінницю. У Вінниці стрільці батальйону попередили режисера місцевого театру, єврея, щоб той сховався й не виходив у місто.

Для відпочинку стрільців батальйону передислокували в невелике подільське містечко Юзвін. Два тижні стояв батальйон в Юзвині, де стрільці довілались про приєднання Галичини до Генерал-Губернаторства і про створення Райхскомісаріату "Україна" на чолі з Еріхом Кохом. Кох відкидав ідею Альфреда Розенберга про доцільність існування Української держави під протекторатом Німеччини. Стало зрозумілим, що роль ДУН, як німецького союзника, скінчилася. Там же стало відомо про арешт керівництва ОУН.

Шухевич, як тільки довідався про арешт більшості лідерів ОУН(Б), звернувся безпосередньо до Верховного командування Вермахту з повідомленням, що очолюваний ним батальйон не може далі перебувати у підпорядкуванні німецької армії. Результатом цього нечуваного демаршу стало негайне роззброєння батальйону. І вже 13 серпня весь особовий склад батальйону був відправлений до Кракова, а потім до Нойгаммеру для вирішення його подальшої долі. Війна на східному фронті для «Нахтігаля»  закінчилась. І сам батальон припинив існування.

У серпні обидва батальйони Дружини Українських Націоналістів були тимчасово інтерновані як політично ненадійні, після чого їх перевели в столицю Генерального губернаторства — Краків.

201-й батальйон «шума»

21 жовтня 1941 р. обидва батальйони ДУН були перекинуті до Франкфурта-на-Одері й реорганізовані в 201-й батальйон «шума» (офіційна назва — шуцманшафт батальйон № 201) під командуванням майора Євгена Побігущого, його заступником став Роман Шухевич. Кожен солдат і офіцер новоствореного батальйону підписали індивідуальний контракт на один рік служби, без приведення до будь-якої присяги. Батальйон одягли у поліцейські, зелені однострої, без будь-яких знаків розрізнення.

16 березня 1942 р. 201-й батальйон в кількості 650 чоловік був направлений у Білорусію, де замінив латиський батальйон, що передислоковувався в Україну. 201-й батальйон «шума» охороняв мости на ріках Березань та Двіна, шляхи сполучення в районі Могилів-Вітебськ-Лепель і вів боротьбу з партизанами. До речі, до 1943 р. радянські партизанські загони на 80–90 % були укомплектовані енкавеесівцями. Роман Шухевич найпідготовленіших солдатів і офіцерів 201-го батальйону з Білорусі таємно переправляв на батьківщину для підпільної роботи.

Восени 1942 р. 201-й батальйон німці намагалися кинути на збирання контингенту (податків) з білоруського населення. Але сотник Шухевич заявив німецькому командуванню, що він не пошле своїм наказом жодної сотні. Українські вояки відмовилися грабувати мирне населення.

Коли пройшов рік, ніхто не підписав нового контракту, внаслідок чого батальйон розформували. Після розформування 201-го шуцманшафт-батальйону майже весь особовий склад минулих батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» влилися до лав Української Повстанської Армії. В УПА солдати, не кажучи про офіцерів Легіону Українських Націоналістів, стали командирами та інструкторами.

Так виглядає дуже коротка історія двох збройних формувань, названих Дружиною Українських націоналістів. Оунівці мріяли про національну армію, а довелося спочатку охороняти мости в партизанському краї, а потім сидіти в тюрмі.

Радянські ідеологи довгий час приписували 201-му українському батальйонові знищення білоруського села Хатинь. Навіть сьогодні дехто з них, за інерцією, повторює цю нісенітницю, або вигадує щось інше. Нещодавно в російській пресі з’явилися натяки буцімто злочин в Хатині здійснили українські націоналісти. Цих борзописців навіть не зупиняють факти, адже 22 березня 1943 р. 201-го батальйону вже не існувало.

У знищені Хатині брав участь 118-й поліцейський батальйон. Командиром його був поляк Костянтин Смовський, заступником у якого був комуніст Григорій Васюра, а інтендантом - улюбленець Гітлера гауптман Ганс Вельке. Між, іншим, Ганс Вельке був першим німцем, який виграв золоту медаль у штовханні ядра на Олімпійських іграх 1936 р. у Мюнхені. Любов фюрера до нього не була випадковою, адже він працював на тезу Гітлера про главенство арійської раси. Саме гауптмана Ганса Вельке вбили радянські партизани, які перед цим ночували в селі Хатинь. Пусти свиню за стіл, вона й ноги на стіл. Знайти всіх причетних до вбивства улюбленця Гітлера стало «справою честі». Поліція вийшла слідами партизан до села Хатинь… Екзекуція над місцевим населенням була помстою за вбивство улюбленця Гітлера. В Хатині було знищено 149 чоловік.

Батальйон «Роланд»

У квітні 1941 р. було також досягнуто угоду про створення в Австрії ще одного батальйону Дружини Українських Націоналістів, який отримав найменування батальйон (курінь) «Роланд». Формуванням батальйону займалося бюро ОУН у Відні при безпосередній участі та підтримці сотника Ріхарда Ярого.

Організація, навчання, обмундирування і взаємовідношення в «Роланді» значно відрізнялося від тих, що були в батальйоні «Нахтігаль». «Роланд» формувався при XVII Веркрайхскоммандо у Відні. Австрійські офіцери відрізнялися від прусських колег ментальністю, краще розуміли східні проблеми, а декому з них допомагав досвід Першої світової війни, коли в складі Австро-Угорської армії воював Легіон Українських Січових Стрільців. Все це створювало іншу атмосферу при підготовці військового формування й українці отримали такі умови, яких не було при організації батальйону «Нахтігаль».

Ріхарду Ярому вдалося домовитися про присвоєння особовому складу українських знаків розрізнення та отримав дозвіл використовувати українську символіку, чого не вдалося зробити при формуванні батальйону «Нахтігаль». Так, наприклад, роландівці носили кокарди Української Галицької Армії («Тризуб» в круглій розетці на синьому тлі). Використовуючи свої зв’язки у Відні, сотник Ярий переконав німецьке керівництво в доцільності й української уніформи.

Бюро ОУН у Відні провело облік молоді, яка бажала служити в українській армії. Біля 1 800 чоловік відізвалося на набір, навіть студенти Відня і Граця вирішили відкласти навчання й вступити в українську військову частину (до 15% від загальної чисельності батальйону «Роланд»складали українські студенти). Після отримання дозволу на створення батальйону, було проведено відбір особового складу і перевезення добровольців в Зауберсдорф.

На відстані 9 км від Віннер-Нойштадта в селищі Зауберсдорф знаходився замок, який орендувала ОУН ще з 1938 р. Тут, свого часу, проходила підготовку частина особового складу легіону полковника Романа Сушка. З початку квітня 1941 р. в замку знаходилася невелика група в кількості 30 чоловік (в цивільному одязі й без зброї), яка проводила заняття підпільно. Після прибуття до замку Євгена Побігущого, ця група стала базою при створенні підофіцерського і офіцерського особового складу батальйону «Роланд». Командиром батальйону був призначений колишній офіцер польської армії майор Євген Побігущий. Німецьке командування представляла група зв'язку у складі 3 офіцерів і 8 унтер-офіцерів.

У другій половині квітня і на початку травня в Зауберсдорфі прибулі добровольці вже отримували обмундирування і зброю. Незабаром у замку зібралося більше 350 чоловік, які проходили інтенсивний піхотний курс підготовки, з дотриманням суворої конспірації. Лише після 22 червня 1941 р. було отримано дозвіл проводити заняття поза територією замку.

Інструктажі, команди і накази в легіоні віддавалися українською мовою. Командний склад «Роланду», на початку, також був виключно український, українською була й адміністрація замку та греко-католицький капелан. Все це створювало сприятливий моральний клімат під час підготовки. Таким чином, за півтора місяця завдяки ентузіазму, змістовної програми та наполегливої праці особового складу вдалося сформувати відмінно підготовлений український батальйон.

Батальйон «Роланд» був призначений для дії в складі групи армій «Південь», тому в кінці травня 1941 р. передова сотня в складі 60 офіцерів і стрільців виїхала до Румунії для підготовки місця дислокації. В околиці містечка Кімполунг (Південна Буковина) сотня прибула 10 червня. 27 червня з’явився наказ про підпорядкування «Роланда» штабу 11-ї армії. Використовувати батальйон планувалося в боях на р. Прут для підтримки німецьких військ, в організації української самооборони на захопленій території, при охороні шляхів підвозу продовольства, при охороні промислових і транспортних об’єктів і т. д. З німецької сторони командиром батальйону був призначений Пічман.

30. 06. 1941 р. в день проголошення відновлення незалежності України передовий загін «Роланду» знаходився на шляху з Фрумосул в Ботошани. Але наказ підполковника Ервіна Штольце заборонив використовувати батальйон в боях й особовий склад повернувся до Фрумосул. Батальйон «Роланд» перепідпорядкували командуванню 54-го армійського корпусу і реорганізували. Новим командиром батальйону став Зиберт, а його замісником – Побігущий. Батальйон виконував охорону службу в районі села Унтіловка і, негласно, вів пропагандистську діяльність серед місцевого українського населення. Неодноразово стільцями батальйону вдавалося присікати випадки насилля і грабежів зі сторони румунських солдат по відношенню до українців.

В цей час в батальйоні стало відомо про початок репресій в Україні, про арешт Ярослава Стецька і Степана Бандери. В середині серпня надійшли відомості про зняття з фронту батальйону «Нахтігаль». На півдні України націоналісти вже активно стали розповсюджували протинімецькі листівки. Стало ясно, що незабаром почнуться репресії й проти батальйону «Роланд».

В кінці серпня батальйон був виведений з фронту для продовження навчання. До цього часу із-за небажання німців визнати незалежність України бойовий дух особового складу батальйону різко впав, і багато хто з бійців покинув його ряди. Батальйон «Нахтігаль» був також виведений з фронту й роззброєний, після того, як його командир Р. Шухевич направив німецькому командуванню протест з приводу арешту німцями Степана Бандери і членів утвореного у Львові українського уряду.

Спотворення історії батальйону «Нахтігаль»

Окремо слід зупинитися на питанні про причетність «Нахтігаля» до розстрілів польських та єврейських інтелектуалів у Львові. Це питання розглядалося на Нюрнберзькому процесі 15 лютого і 30 серпня 1946 року. Генеральний прокурор СРСР доповідав про ці події й звинувачував у злочині німців, але про батальйон «Нахтігаль» навіть не згадував…

У радянських та польських публікаціях до початку 60-х рр. батальйон «Нахтігаль» не згадували у контексті злочинів проти поляків та євреїв. Брехливе повідомлення про участь його вояків у масових стратах євреїв вперше з'явились лише у 1959 році. Приводом до цього було те, що канцлером Аденауером на посаду Міністра у справах німців, репатрійованих та депортованих за часів війни, був призначений Теодор Оберлендер, відомий не лише своїми різко антикомуністичними, антирадянськими поглядами, але й тим, що був офіцером вермахту, зв'язковим з батальйоном «Нахтігаль».

В газеті «Радянська Україна» від 5 вересня 1959 р. було надруковано, що вночі з 29 на 30 червня 1941 р. батальйон «Нахтігаль» знищив сотні комуністів у Львові. Ось така безапеляційна заява, де без жодної спроби аргументації, без жодного посилання на документальні дані, читачеві пропонувалася вихолощена позиція. Злочинні дії НКВС приписали батальйону «Нахтігаль». Втім, мовою етики подібні закиди називаються брехнею, а більш толерантною мовою права — наклепом.

Так через 18 років комуністи почали спотворювати історію, щоб свій очевидний злочин перед людськістю перекинути на українських стрільців з батальйону «Нахтігаль». До цього часу комуністи не наважувалися приписувати вбивства у львівських в’язницях батальйонові «Нахтігаль», бо ще свіжої пам'яті були події, бо був виступ радянського обвинувача на процесі проти німецьких воєнних злочинців перед Міжнародним Військовим Трибуналом у Нюрнбергзі. На засіданні 15 лютого 1946 р. було зачитано розділ, що торкається злочинів, скоєних німцями у Львові. Зміст цього повідомлення, що носить назву «документ СССР ч. 6», увіковічено в протоколах Нюрнберзького процесу. Там нема ніякого натяку про те, щоб радянський обвинувач міг приписати «Нахтігалю» вбивства у львівських в’язницях. Радянська сторона навіть твердила, що німецька поліція мала ще перед зайняттям Львова список визначних польських учених, які мали бути знищені у Львові. В Нюрнбергзі Гестапо було названо виконавцем знищення професорів у Львові.

Ось так Москва приступила до фальшування найновішого періоду історії України, подібно як це вона робить з усім нашим історичним минулим. Наклепи і знеславлення батальйону «Нахтігаль» власне й служать цій меті.

Є підстави стверджувати, що кампанія проти Оберлендера була ініційована з Москви, і саме за наказом Москви до неї приплели «звірства українців». Саме за наказом з Москви, член політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини і професор Берлінського університету Альберт Норден у 1960 році звинуватив у злочині західнонімецького міністра Оберлендера. Оскільки останній був зв’язковим офіцером «Нахтігаля», винуватцями злочину Норден зробив усіх військовослужбовців цього батальйону.

Знову ж таки за наказом з Москви. В НДР швидко зібрали потрібні спогади і свідчення 19 свідків (з них всього троє львів'ян), які протягом двадцяти років чомусь нікому не розповідали про лиходійства українців, хоч це було б наруку Москві (?)... 20 років не висувалися звинувачення, а за 3 місяця зібрали докази і свідків, надрукували книгу "Правда про Оберлендера” і заочно засудили міністра до довічного ув’язнення, як воєнного злочинця, як винного в розстрілі польської інтелігенції Львова, а також у вбивстві 3 000 львівських євреїв та поляків.

Однак західнонімецький суд визнав представлені докази непереконливими і виправдав Оберлендера. Трибунал Федеративної республіки Німеччини у 1960 р. не знайшов жодних підстав для звинувачень солдатів «Нахтігаль» у розстрілах єврейського та польського населення. І Канадська комісія з розслідування воєнних злочинів також не виявила фактів участі батальйону «Нахтігаль» у злочинах проти євреїв та поляків.

У 1966 році прокуратура Гамбурга на прохання уряду Польщі провела нове слідство у справі вбивства польських громадян у Львові. Слідством було встановлено, що злочин здійснив бригаденфюрер СС Шенгарт. Отже, Оберлендер, а з ним і батальйон «Нахтігаль», були й цього разу реабілітовані.

Звірства, які настирливо намагаються приписати Роману Шухевичу, зокрема в контексті керівництва батальйоном «Нахтіґаль», є порожнім звуком, абсурдним і нічим не підкріпленим звинуваченням, яке спростоване на офіційному рівні в багатьох країнах.

Міф про участь «Нахтігаля» і головнокомандуючого УПА Романа Шухевича в масових вбивствах в липні 1941 р. була інструментом політичної гри, яку проводили органи держбезпеки СРСР проти Західної Німеччини і української еміграції. Незважаючи на повну компрометацію міфу, він все-таки увійшов до канону радянської, а згодом і до російської, антинаціоналістичної риторики. Його і до цих пір використовують недобросовісні історики, виконуючи політичні замовлення.

Так нещодавно вийшла стаття в DW («Дойче Велле» — «Німецька хвиля») під заголовком: «Чи брав участь герой України Роман Шухевіч в каральних операціях?", у якій видний ізраїльський політик Томмі Лапід написав: «У нас є ціле досьє, з якого виходить, що Шухевич входив до групи людей, причетних до масових вбивств.» Але якщо є подібні документи, тим більше, передані з Радянського Союзу, як було заявлено, то їх би вже давно опублікували, оскільки СРСР був зацікавлений в тому, щоб затаврувати Романа Шухевича. Якщо ці документи знайшлися в німецьких архівах, то вони теж були б вже відомі. А в сучасній Росії документи часів Другої світової війни засекречені ще на 50 років!

Польські дослідники, першим з яких був професор Рішард Ржецкий, виявили, хто саме вбивав у Львові. Дослідники знайшли номер айнзацкоманди СС, яка займалася цією справою. А батальйон «Нахтігаль» жодного відношення до цих вбивств не мав. Якихось же «інших» українських частин у Львові не було і бути не могло.

Так або інакше, на сьогоднішній день участь батальйону «Нахтігаль» у львівському погромі — не більше ніж сюжет радянської міфології. Наприклад, Жанна Ковба (кандидата історичних наук, член Академічної ради Центру досліджень історії і культури східноєвропейських євреїв, автор книжки «Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання»») опитала більше 150 сучасників Холокосту в Галичині, так і не знайшла жодного свідка безчинств солдатів «Нахтігаля». Не змогли відшукати їх і польський дослідник Зігмунт Альберт, і західнонімецькі слідчі, що розбирали «справу Оберлендера» через двадцять років після описуваних подій...

Спростувати звинувачення дуже просто — є значна кількість мемуарів безпосередніх учасників визвольного руху, з якими можна ознайомитися. Якщо для скептиків це не аргумент, то звертайтеся до професійних істориків, які присвятили дослідженню цієї проблематики не один рік свого життя, а не до політиків. Адже жодного підтвердженого факту політики не наводить, а презумпцію невинуватості, між іншим, ще ніхто не скасовував. Тим більше, коли є безліч досліджень (наприклад, професором Сорбонського університету Володимиром Косиком, або опублікованих у праці «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи»), архівних документів, в тому числі німецьких, які свідчать про те, що УПА організувало багато акцій для втечі євреїв з нацистських гетто, в результаті яких значна кількість цих втікачів прямо або опосередковано допомагали повстанцям, зокрема як лікарі. То про який антисемітизм може йти мова?

Ставлення офіційної Москви до ОУН та УПА, до Степана Бандери та Романа Шухевича, як і до представників українських визвольних змагань попередніх етапів, починаючи ще з Івана Мазепи, є стабільно негативне. А як може бути інакше? Спотворена історія — це ж зброя в руках всякої тоталітарної системи, спадкоємцем та активним продовжувачем якої є нинішня Росія.

Для російських можновладців визнати УПА — це, фактично, визнати право українців на власну державу, історію та культуру, а себе визнати агресором-окупантом. Це крок, який тягне за собою якщо не матеріальну, то принаймні моральну відповідальність. Безумовно, правду не приховаєш, і будь-які кремлівські пропагандисти мають це чітко усвідомлювати. Але фальсифікувати історію і спекулювати на пам’яті загиблих — це їм і досі під силу.

Хочу лише нагадати: людина, яка відстоює свою позицію без відповідної бази знань, є невігласом. Натомість той, хто знає правду, але все ж переконує інших у зворотному, є пропагандистом.

До чого тут євреї, яких Москва нацьковує на Романа Шухевича? Запитання риторичне, бо ні для кого не є таємницею, наскільки ревно єврейська спільнота охороняє власну історичну пам’ять, не кажучи вже про особливо болісні сторінки історії ХХ ст., про Голокост. Тому й нещодавня заява Володимира Путіна є більш ніж послідовною і логічною: якщо противника, а саме — «вірус українства», не вдається подолати власними силами, доводиться залучати союзників...

Про те, що у Романа Шухевича не було антиєврейських переконань, свідчить такий факт. У 1942-1943 роках його дружина ховала у себе шестирічну єврейську дівчинку Ірину Райсинберг, а документи, в яких вона записана українкою, робив якраз Роман Шухевич.

Дивують заяви деяких пропагандистів що Роман Шухевич був штурмбанфюрером СС, і навіть нагороджений двома залізними хрестами - одній з найвищих нагород Третього Рейху! Над цим питанням працювала спеціальна комісія при Інституті історії України, але не знайшла ніяких підтверджень. У 2007 р. в Москві опублікований довідник К. Залеського «Железный крест», в якому представлені всі, хто отримував цю нагороду. Романа Шухевича серед них немає.

Пора вже відкинути аргументи чужих ідеологій. Найсильніша зброя - правда.

Врешті-решт, немає кращого способу боротьби з чорною пропагандою, ніж жорстка і негайна реакція громадськості. Українські історики, політологи та й просто небайдужі люди мали б активніше висловлювати свою позицію щоразу, коли виникають подібні інформаційні провокації з боку Росії.